«Ви впевнені?» — Рієлтор ще раз переглянув документи. — «Дарова — це серйозно. Потім повернути буде важко».
«Впевнена», — Яна поставила підпис. Рука не тремтіла — вона все вирішила.
Травневий ранок заливав сонцем нотаріальну контору. На підвіконні мирно гудів кондиціонер, пахло кавою з приймальні. Звичайний день, коли вирішуються незвичні питання.
«Мама знає, що робити», — Яна сховала копію документів у сумку. — «Якщо щось станеться».
Це було рік тому. Задовго до того, як Діма почав затримуватись на роботі. До появи незнайомого жіночого парфуму з його сорочках. До дивних дзвінків вечорами.
Яна не була наївною. Вона виросла у сім’ї юристів, де з дитинства вчили думати на два кроки вперед. Квартиру вони купили за її гроші — спадок від бабусі. Діма тоді лише розпочинав кар’єру, підписав іпотеку на машину.
«Доню, переоформи на мене», — мама тоді довго розмовляла з нею. — «Не для розлучення — для підстрахування. Чи мало що в житті буває».
І Яна погодилася. Без скандалу, без пояснень із чоловіком. Просто подарувала квартиру мамі. За документами – чиста угода. А за фактом – запасний вихід.
Телефон брязнув — повідомлення від Діми: «Затримаюсь сьогодні. Важлива зустріч».
Яна сумно посміхнулася. Важлива зустріч. Як і сьогодні. І позавчора. Вона відкрила фотографію, яку надіслав приватний детектив: Діма та якась блондинка заходять до ресторану. Рука на талії, щасливі посмішки.
«Будеш?» — Секретарка простягла чашку кави.
«Дякую, не хочеться», — Яна підвелася. — «Все готове?»
«Так, за годину буде повний пакет документів».
Яна вийшла надвір. Травень видався теплим — бузок уже відцвітав, але повітря все ще зберігало його аромат. Вони з Дімою познайомилися у травні, шість років тому. Він здавався таким надійним, вірним. Вона повірила…
Телефон знову брязнув: «Мила, вибач, сьогодні дуже пізно. Не чекай».
«Добре», — відповіла вона. — «Я теж затримаюся. Потрібно дещо залагодити».
У кафе було тихо — пообідній затишок. Яна вибрала стіл біля вікна, дістала папку з документами. Їх із мамою улюблене місце — затишне, з тістечками, як у дитинстві.
«Все взяла?» — мама сіла навпроти, зняла світлий жакет. — «Давай подивимося».
Олена Сергіївна, яка у свої п’ятдесят п’ять виглядала на сорок, була відомим адвокатом у сімейних справах. Вона бачила сотні розлучень, знала всі підводні камені.
«Ось витяг з банку», — Яна розклала папери. — Він зняв майже всі гроші із загального рахунку. Вчора».
«Готується», — мама кивнула. — «А це?»
«Детектив надіслав. Останні три місяці – ресторани, готелі, ювелірний магазин…»
«Ювелірка?» — Олена Сергіївна підняла брову. — Тобі нічого не дарував останнім часом?
«Ні», — Яна сумно посміхнулася. — «Зате його нова дівчина ходить із браслетом від Картьє. Тим самим, що я бачила у виписці з карти».
Офіціантка принесла їхній улюблений лавандовий чай. Яна машинально розмішала цукор – дві ложки, як завжди.
«Отже, так», — мама дістала щоденник. — «Квартира оформлена на мене вже рік. Чисто, законно. Спільних кредитів немає. Машина його хай забирає. А ось із рахунками доведеться попрацювати».
«Мам, мені не потрібні гроші».
«Потрібні», — Олена Сергіївна суворо подивилася на дочку. — Це не просто гроші — це твої роки. Ти працювала, відкладала. А він…»
«Я знаю», — Яна стиснула чашку. — «Він учора розмовляв із адвокатом. Я чула розмову. Про поділ майна, про квартиру … »
«Нехай каже», — мама посміхнулася. — «Адже він не знає про дарчу?»
Ні. Вважає, що зможе відсудити половину. Або хоча б частку».
«А ти певна? Про розлучення?»
Яна подивилася у вікно. По вулиці йшла пара — зовсім молоді, тримаються за руки. Як вони з Дімою колись.
«Пам’ятаєш, ти вчила мене водити?» — Вона раптом змінила тему. — «Говорила: дивись не лише вперед, а й у дзеркала. Там може бути небезпека».
«Пам’ятаю», — Олена Сергіївна накрила долонею руку доньки. — І що ти бачиш у дзеркалах зараз?
«Брехня. Зрада. Подвійне життя», — Яна дістала телефон, відкрила галерею. — «Дивися. Це тиждень тому – ресторан «Небо». А це три дні тому – кінотеатр. А ось це…»
«Досить», — мама м’яко забрала телефон. — «Я зрозуміла. Коли?
«Сьогодні. Він прийде пізно після зустрічі з нею. Я все приготувала».
«Документи?»
«У сейфі у тебе в офісі. Речі зібрала найнеобхідніше. Решту потім заберу».
Телефон брязнув — знову Діма: «Купити щось на вечерю?»
«Не треба», — надрукувала Яна. — «У нас серйозна розмова».
Додому Яна повернулася до семи. У квартирі пахло свіжістю – вона зранку відчинила вікна, змінила штори, переставила вази. Остання прибирання у цьому будинку.
На столі — їхнє весільне фото. Вона тоді була в простому білому платті, він — у сірому костюмі. Жодної пишної церемонії, тільки близькі. «Головне не весілля, а життя після», — говорив Діма. Гарно говорив.
Яна взяла фотографію, провела пальцем по склу. Шість років. Шість років вона вірила, що вони все по-справжньому.
Телефон брязнув — повідомлення від детектива: «Вони виходять із ресторану.
На знімку Діма цілував білявку. Прямо на вулиці, не ховаючись. У тій самій сорочці, яку Яна подарувала минулого дня народження.
«Дякую», — написала вона. — «Більше не потрібно».
У передпокої задзвеніли ключі. Раніше, ніж зазвичай. Яна поставила фото назад на стіл, сіла у крісло.
«Мила, я вдома!» — Діма був незвично веселим. Від нього пахло вином та чужими духами. — «А я з сюрпризом!»
«Ось як?» — Вона дивилася, як чоловік дістає з пакета пляшку шампанського. Його трохи похитувало.
«Так! Уявляєш, мене підвищили! Тепер я директор із розвитку. І зарплата вдвічі більша, і…»
«І більше часу на зустрічі?» — тихо спитала Яна.
«Що?» — Він завмер з пляшкою в руках.
«Зустрічі. У ресторані «Небо». У кінотеатрі. У готелі «Рів’єра»…»
Діма поволі опустив пляшку. Посмішка сповзла з обличчя.
Ти стежила за мною?
“Не я. Детектив», — Яна дістала телефон. — «Хочеш подивитися фото? Дуже милі. Особливо де ти цілуєш її біля ресторану. І в машині. І…»
«Почекай», — він підняв руки. — «Давай поговоримо. Це не те, що ти думаєш.
«А що я думаю, Дімо?» — Вона встала. — Що мій чоловік спить з іншою жінкою? Що дарує їй браслети за триста тисяч? Що знімає гроші із загального рахунку?»
«Звідки ти…»
«Неважливо», — Яна підійшла до вікна. — «Важливо інше. Я знаю все. І давно знаю».
«Мила», — він зробив крок до неї. — Це помилка. Я все поясню. Олена – просто колега… »
«Ліна?» — Яна посміхнулася. — «Отже, Олено. А я думала — Світлана. У телефоні вона записана як Світлана».
«Яна …»
«Не чіпай мене», — вона відсторонилася. — І можеш не пояснювати. Я вже все вирішила.
Що вирішила?
«Розлучення».
«Розлучення?» — Діма нервово засміявся. — «Через кілька зустрічей? Ти серйозно?
«Пари зустрічей?» — Яна відкрила галерею в телефоні. — «Ось — 15 березня, ресторан. 20 березня – театр. 25-го – знову ресторан. Квітень – чотири зустрічі в готелі. Травень — вже вісім … »
Ти рахувала?
«Детектив рахував.
Діма плюхнувся на диван.
«І що тепер?» — Він потер обличчя руками. — «Шантажуватимеш?»
«Навіщо?» — Яна знизала плечима. — «Просто розлучення. Ти ж цього хочеш? Інакше навіщо знімати гроші з рахунку?
Він смикнувся: «Звідки…»
«Витяг з банку. Вчора зняв майже все – чотири мільйони. Готуєшся до поділу майна?»
«А що такого?» — Діма раптом став агресивним. — «Маю право! Це наші спільні гроші. І квартира спільна. За законом мені половина належить!»
«Квартира?» — Яна спокійно посміхнулася. — «Дорогий, квартира належить не мені, а мамі, тож можеш подавати на розлучення, — спокійно сказала Яна Дімі. — Ось витяг з Росреєстру. Можеш перевірити».
Діма схопив папери. Руки тремтіли, коли він читав.
«Як … коли?»
«Рік тому. Законний договір дарування. Мама ж юрист – все чисто оформлено».
«Ти… ти спеціально?» — Він зблід. — «Готувалась?»
«Страхалася», — Яна підійшла до шафи, дістала зібрану сумку. — Мама навчила — завжди думати на крок уперед. Особливо коли чоловік починає затримуватись на роботі».
«Сука… »- прошипів Діма.
«Не опускайся до образ», — вона накинула плащ. — «Речі заберу потім. Ключі залишу мамі – це ж її квартира. А ти можеш жити тут до розлучення. Мама дозволила».
«Знущаєшся?»
Ні. Просто кінець гри, Діма. Ти програв».
«Почекай!» — Діма схопився, перегороджуючи шлях до дверей. — «Давай поговоримо. Це все можна виправити!
Що виправити? — Яна спокійно застебнула плащ. — «Твої походи в готель? Чи браслет за триста тисяч? Чи брехня про затримки на роботі?»
«Я все поясню! З Оленою вже все скінчено, клянусь!
«Правда?» — Вона дістала телефон. — «А це фото зроблено годину тому. Дуже пристрасний поцілунок для «все скінчено».
Діма схопився за голову: «Чорт… Яна, послухай. Я заплутався. То була помилка. Давай почнемо спочатку!
«Спочатку?» — Вона сумно посміхнулася. — А знаєш, що найцікавіше? Я ж справді любила тебе. Вірила. Коли мама запропонувала переоформити квартиру, я чинила опір. Говорила — навіщо, ми ж сім’я … »
Вона підійшла до столу, взяла їхню весільну фотографію: «Пам’ятаєш цей день? Ти казав, що ми завжди будемо разом. Що ніколи не зрадиш … »
«Я люблю тебе!»
«Ні, Діма. Ти любиш лише себе. І тепер, коли зрозумів, що залишишся без помешкання, намагаєшся врятувати хоч щось».
«Це неправда!» — Він зблід. — «Я справді тебе кохаю!»
«Тоді чому зняв усі гроші з рахунку?» — Яна поклала фото назад. — «Чому консультувався з адвокатом щодо розподілу майна? Чому шукав іншу квартиру?
«Звідки ти…»
«Рієлтор, з яким ти зустрічався у понеділок, — мій старий клієнт. Він зателефонував, розповів. Ти шукав двояка в центрі. Для себе та Олени, вірно?»
Діма мовчав. Було чути, як цокає годинник на стіні — весільний подарунок від його батьків.
«Я все продумав», — нарешті видавив він. — «Мав намір поговорити. Чесно розійтися. Поділити майно … »
«І забрати половину квартири», – закінчила Яна. – Але прорахувався.
Вона попрямувала до дверей. Діма схопив її за руку: «Не йди! Я все виправлю!
«Пізно», — вона м’яко вивільнила руку. — «Документи на розлучення будуть завтра. Підпишеш – і вільний. Можеш жити з Оленою, дарувати їй браслети… Тільки тепер за свої гроші, не за спільні».
«Я подам до суду!» — крикнув він услід. — «Доведу, що дарна фіктивна!»
«Спробуй», — Яна обернулася. — «Мама буде рада. Вона давно не виступала в суді».
Двері зачинилися. Яна повільно спустилася сходами. Руки тремтіли, але вона трималася. У машині чекала мати.
Як усе пройшло?
«Як ти і передбачала», — Яна пристебнула ремінь. — «Спочатку заперечував, потім благав повернутися. Коли зрозумів про квартиру, погрожував судом».
«Типовий сценарій», — Олена Сергіївна завела машину. — «Додому?»
Ні. До тебе. Я не хочу сьогодні бути сама».
Машина рушила. Яна дивилася у вікно на місто, що пропливало повз. Десь там, у орендованій квартирі, Олена чекає на Діму. Чекає гарного життя, дорогих подарунків.
«Знаєш», — сказала мама, зупинившись на світлофорі, — «ти молодець. Багато років терплять, бояться піти».
«Я просто вчасно зрозуміла: краще бути однією, ніж із зрадником».
«І попереду ціле життя», — Олена Сергіївна посміхнулася. — «Без брехні, без принижень. Ти впораєшся».
Яна кивнула головою. У сумці брязнув телефон — Діма. Вона вимкнула звук, не дивлячись на екран. Завтра буде новий день. І нове життя.
