Старий щодня приносив квіти до лікарні незнайомим бабусям. Простежили за ним — і заніміли.

Щоранку в холі районної лікарні з’являвся він — худенький старий у потертому пальті і з оберемком квітів. Він повільно піднімався на третій поверх, у відділення терапії, і входив до палат, де лежали старенькі жінки. Кому — конвалії, кому — бузок, кому — маргаритки. Не говорив майже нічого, тільки усміхався, сідав поряд, тримав за руку і йшов.

— Хто це? — перешіптувалися медсестри. — Ні родич, ні волонтер, у списках його нема.

Одного разу санітар Олексій, хлопець із добрим серцем, вирішив простежити за ним. Старий знову прийшов, роздав квіти, затримався біля однієї з лежачих пацієнток, поцілував її руку і пішов. Олексій пішов за ним. Старий йшов повільно, ніби ніс у собі тягар спогадів, і попрямував на автобусну зупинку. Але замість того, щоб сісти в транспорт, він пройшов повз і звернув на старий цвинтар за лікарнею.

Там, під великим дубом, стояв самотній, доглянутий горбок. На ньому – фотографія жінки з тихим, добрим обличчям. Старий опустився навколішки і прошепотів:

— Пробач, що тоді не врятував. Я шукаю тебе тепер у кожній.

Олексій відступив назад, не в змозі стримати сліз. Все стало зрозуміло: колись він втратив дружину, не встигнувши дати їй останню надію, і тепер дарував її тим, кому вже ніхто не дарує квітів.

Наступного дня весь персонал чекав на старого. Він прийшов, як завжди, з квітами, з тихою усмішкою. Але цього разу в кишені лежав лист. У ньому він писав:

«Серце здає, але душа спокійна. Я зробив усе, що міг, щоб хоч хтось усміхнувся. А тепер я знову йду до неї…»

І того дня, у кожній палаті, де він бував, раптом зацвіли квіти — живі, у вазах. Персонал сам продовжив його шлях. Бо один старий із букетами зумів розбудити цілу лікарню.

Минула зима. Весна огорнула лікарняний садок ароматами бузку. Здавалося, ніби сам будинок дихає інакше
.

Якось Олексій, проходячи повз палату, помітив жінку років п’ятдесяти. Вона сиділа біля ліжка старенької старенької і тримала її за руку. В її очах були сльози, але обличчя світле.

— Ви до кого? — м’яко спитав він.
Жінка посміхнулася:
— Ні до кого. Просто… я була тут колись. Була одна. Мені принесли квіти – незнайомий старий. Я не знала хто він. Але з того дня я почала вірити, що добро справжнє. І тепер хочу, щоб інші в це вірили.

За кілька тижнів у холі з’явилася дерев’яна лава. На ній випалений напис:

«Для тих, хто прийшов із теплом. І для тих, хто на нього чекає»

Вона стала особливим місцем. Туди сідали ті, хто хотів подарувати увагу.

Через рік до міста приїхала знімальна група. Робили документальний фільм про доброту. Почули про «квіткового старого», захотіли дізнатися більше. Розпитували всіх. Але коли показали фото старого одній жінці в палаті, та раптом притиснула долоню до губ і прошепотіла:

— Це… він. Він приходив до мене щотижня 1989-го. Тоді я лежала тут вагітна, і ніхто мене не відвідував.

Зйомки зупинилися. Усі зрозуміли: він приходив завжди . Роки, десятиліття… Він просто був там, де потрібне було кохання.

І ніхто не знав, скільки душ він урятував. Скільки самотніх жінок відчули себе живими. Скільки сердець він зігрів лише присутністю.

Але тепер щоранку в цій лікарні починалося однаково. Хтось ставив у вазу свіжі квіти. І кожен, хто проходив повз, знав:

Добро не вмирає. Воно пускає коріння. І цвіте – у тих, хто продовжує.